Пауль Людвіг Ганс Антон фон Бенекендорф унд фон Гінденбург, більш відомий як Пауль фон Гінденбург, є однією з найвизначніших постатей німецької історії XIX–XX століть. Народжений 2 жовтня 1847 року у Познані (тоді у складі Королівства Пруссії) він став символом прусської військової традиції, героєм Першої світової війни та президентом Веймарської республіки. Його життя — це історія від скромного початку у провінційному місті до вершин влади у Німеччині, сповнена перемог, поразок та контроверсійних рішень, які вплинули на долю Європи, пише poznaniski.eu.
Юність та освіта
Гінденбург походив з аристократичної прусської родини юнкерів — землевласників з військовими традиціями. Його батько, Ганс Роберт Людвіг фон Бенекендорф унд фон Гінденбург, був відставним офіцером піхоти, а мати, Луїза Швікарт, донькою лікаря. Родина пишалася своїм походженням, простежуючи корені аж до 1289 року. Пауль був лютеранським протестантом, як і більшість прусської еліти.
У 11 років хлопець вступив до Кадетського корпусу у Вальштатті (нині Легницьке поле в Польщі), а у 16 — до школи у Берліні. Освіта формувала у ньому дисципліну, патріотизм та любов до армії. У 18 років він служив пажем при вдові короля Фрідріха Вільгельма IV, а згодом був представлений королю Вільгельму I. Закінчивши навчання, Гінденбург став другим лейтенантом у Третьому полку пішої гвардії. Його зріст (майже 2 метри), мускулиста статура та пронизливі блакитні очі робили його помітною фігурою серед однолітків.
Військова кар’єра до Першої світової війни
Гінденбург швидко проявив себе у бою. Під час Австро-прусської війни 1866 року він брав участь у битві при Кеніггреці, де був поранений, але продовжив командувати підрозділом, за що отримав нагороду. У Франко-прусській війні 1870–1871 років він воював у битві при Сен-Пріва, де його полк зазнав значних втрат. Гінденбург був присутній при проголошенні Німецької імперії у Версалі 1871 році — ключовій події, що об’єднала Німеччину.
У 1873 році він склав іспит до Військової академії у Берліні, де навчався три роки. З 1878 року — капітан, одружився з Гертрудою фон Шперлінг, з якою мав двох дочок і сина Оскара. Кар’єра стрімко йшла вгору: майор у 1885 р., підполковник у 1891 р., полковник у 1893 р., генерал-лейтенант у 1900 р. Він командував 28-ю піхотною дивізією, а у 1905 — IV корпусом. У 1908 році під час маневрів переміг корпус, очолюваний кайзером Вільгельмом II. Хоча у 1909 році його рекомендували на посаду начальника Генерального штабу, Гінденбург вийшов у відставку у 1911 році після 46 років служби, залишаючись монархістом без політичних амбіцій.
Роль у Першій світовій війні
З початком Першої світової війни у серпні 1914 року Гінденбурга відкликали з пенсії через російські успіхи у Східній Пруссії. Він очолив 8-му армію з Еріхом Людендорфом як начальником штабу. Їхня перша перемога — битва при Танненберзі — стала легендою: німці розгромили російську 2-гу армію, захопивши 92 000 полонених. Це врятувало Східну Пруссію та зробило Гінденбурга національним героєм. За нею пішли перемоги у Першій битві при Мазурських озерах, де росіяни втратили 310 000 солдатів за шість тижнів.
У листопаді 1914 року він став фельдмаршалом і командувачем «Обер Ост» (Східний фронт). Гінденбург виграв битви при Лодзі, Другій битві при Мазурських озерах, Горліце-Тарнівську наступальну операцію, захопивши Ковно та Вільнюс. У 1916 році, після невдач на Західному фронті, він замінив Еріха фон Фалькенгайна на посаді начальника Генерального штабу. Разом з Людендорфом вони створили «Третій верховний штаб» — фактично військову диктатуру. Вони підписали Брест-Литовський мир з Росією 1918 року, побудували «Лінію Гінденбурга» на Західному фронті та провели весняний наступ (операція «Міхаель»), прорвавши траншейну війну. Однак поразка у Другій битві на Марні та «Сто днів» наступу союзників змусили Гінденбурга рекомендувати перемир’я у вересні 1918 року. Він забезпечив організований відступ армії та пішов у відставку у червні 1919 року.
Післявоєнна діяльність та президентство
Після війни Гінденбург оселився у Ганновері, де отримав віллу від міста. Його мемуари «З мого життя» (1920) стали бестселером, пропагуючи сильну армію та монархію. У 1919 році на парламентській комісії він поширив міф про «удар у спину» — звинувачуючи внутрішніх зрадників у поразці Німеччини, що посилило його націоналістичний імідж.
У 1925 році, після смерті Фрідріха Еберта, Гінденбург був обраний президентом Веймарської республіки, перемігши на виборах з 48,3% голосів. Він намагався стабілізувати республіку, призначаючи канцлерів як Герман Мюллер та Генріх Брюнінг. Під час Великої депресії використовував статтю 48 Конституції для правління декретами, розпускаючи Рейхстаг у 1928 та 1930 роках. Його дії послабили парламентську демократію, призвівши до «президентських урядів».
Зв’язки з нацистами та Адольфом Гітлером
Спочатку Гінденбург зневажав Гітлера, називаючи його «австрійським капралом». Вони зустрілися у жовтні 1931 року, а їх взаємна неприязнь була очевидною. Веймарська республіка в 1920-х – на початку 1930-х років перебувала в стані хронічної політичної кризи. Часті зміни урядів, слабкість парламенту та зростання популярності радикальних партій (як нацистів, так і комуністів) створювали потребу у сильному лідері. Політичні та економічні еліти, включаючи промисловців і банкірів, бачили у Гітлері інструмент для стабілізації ситуації та придушення лівих рухів. У листопаді 1932 року 160 впливових бізнесменів направили Гінденбургу лист із вимогою ліквідувати парламентський режим і призначити Гітлера канцлером. Нацистська партія (НСДАП) обіцяла швидке економічне відновлення, що робило її привабливою для багатьох німців, включаючи еліти, які сподівалися, що Гітлер стабілізує економіку.
Отже, політичний тиск, економічна криза та зростання НСДАП змусили Гінденбурга призначити Гітлера канцлером 30 січня 1933 року. Він підписав декрет про пожежу у Рейхстазі (лютий 1933 р.), що призупинив громадянські свободи, та Закон про повноваження, який передав законодавчу владу Гітлеру, фактично завершивши Веймарську республіку.
Хоча Гінденбург підтримував ідею «народної спільноти» нацистів, він заперечував проти деяких напрямків політики, як-от ставлення до єврейських ветеранів. Його вплив зменшився, коли Гітлер консолідував владу.
Смерть та спадщина
Гінденбург помер 2 серпня 1934 року у Нойдеку (нині Огродзенець, Польща) від раку сечового міхура, що поширився на легені, у віці 86 років. Напередодні смерті Гітлер ухвалив закон, що об’єднав посади президента та канцлера під титулом «фюрер». Гінденбурга поховали у меморіалі Танненберга, але пізніше перепоховали у церкві Святої Єлизавети у Марбурзі.
Спадщина Гінденбурга суперечлива: герой Танненберга, стабілізатор республіки, але також той, хто відкрив двері нацизму. Його рішення 1933 року призвели до Другої світової війни.
Як уродженець Познані, він символізує складну історію регіону, де перепліталися польські, прусські та німецькі впливи. Гінденбург залишається фігурою, що втілює трагедію Німеччини XX століття — від імперської слави до тоталітарної катастрофи.